У 1884 році шведський хімік Cванте Арреніус у своїй докторській дисертації вперше виклав знамените вчення про електролітичну дисоціацію. Нова теорія була настільки революційною, що вчений світ зустрів її холодно й вороже. Серед запеклих противників теорії електричної дисоціації були німецький хімік Г. Відеман, англійський учений Г. Армстронг, який порівнював її з теорією флонгістону, і сам учитель Арреніуса професор П. Т. Клеве, знаменитий хімік і спектроскопіст. Він відкрив декілька лантаноїдів. Про те, що сполуки можуть розпадатися в розчинах на іони, він не хотів слухати, вважаючи це єрессю. І коли Арреніус розкрив перед Клеве свої погляди щодо природи дисоціації, той з іронією і роздратуванням вигукнув: «Що?! У вас є нова теорія? Це дуже цікаво… Прощавайте».

Першим підтримав С. Арреніуса професор хімії Ризького технікуму Вільгельм Оствальд. Отримавши від Ареніуса листа з викладом теорії електролітичної дисоціації, він настільки був захоплений і вражений, що сам прибув до її творця в Упсалу. Завдяки спільним зусиллям і експериментальним дослідженням Арреніуса, Оствальда і Вант-Гоффа теорія електролітичної дисоціації швидко заполонила уми хіміків.

У 1903 році Арреніусу присудили Нобелівську премію. І ось тут іронія долі піднесла сюрприз. Сталося так, що підставу для здобуття цієї найвищої нагороди довелося формулювати професору Клеве, який колись так необачно розпрощався зі своїм учнем.

Зустрівся якось англійський хімік Г. Деві зі своїм приятелем. Привіталися і стали розпитувати один одного про життя-буття.

– Що нового містере Деві?

– Та оце нещодавно взяв собі учня. Дуже тямущий хлопець.

– Вибачте за цікавість, сер, та чи любить цей хлопець мити лабораторний посуд?

– О, так! Він миє його надзвичайно ретельно і завжди з великим задоволенням.

– У такому разі я вітаю Вас, містере Деві! З вашого учня будуть люди - він стане великою людиною…

Приятель Деві не помилився — його слова стали пророчими. Юний Майкл Фарадей (а це про нього йшлося в розмові) став видатним фізиком і хіміком. Пройде багато років і одного разу Г. Деві запитають, яке найбільше відкриття він зробив у своєму житті, на що той з гордістю відповість: «Я відкрив Фарадея!»

У 1811 році, коли французька армія поставила на коліна майже всю Європу імператор Наполеон Бонапарт готував напад на російську імперію. Для нової воєнної авантюри потрібен був порох, багато пороху… Шлях до заморської селітри був відрізаний британським флотом, кораблі якого дні і ночі чатували біля французьких берегів. Саме через це французи налагодили власне виробництво калійної селітри, для добування якої потрібен був поташ K₂CO₃. Його вимивали з попелу морських водоростей.

Поташ і селітру добував аптекар Куртуа. Якось зачиняючи свою аптеку, він вирішив вигнати надвір кішку. Налякана кішка плигнула з полиці й ненароком перекинула склянку з концентрованою сульфатною кислотою. Склянка впала, розбилася, і кислота пролилася на попіл з водоростей. Вражений Аптекар відразу помітив фіалковий дим. Це був ще невідомий на той час вільний йод…

Г. Деві ледве не позбувся очей, коли виділені ним уперше лужні метали зіткнулися з водою, а згодом вибухнув і горезвісний хлор(I) нітрид NCl₃. Учений ледве не заплатив життям за спробу добутий просту речовину фтор. Це та інші небезпечні отруєння звели його передчасно в могилу, адже прожив він всього 51 рік.

У 1912 році англійський дослідник Роберт Скотт очолив експедицію до недоступного тоді Південного полюса. Долаючи страшний холод, полярники впевнено просувалися вглиб шостого континенту. Під час перепочинку члени експедиції захотіли зігрітися гарячим чаєм. Та коли вони витягли свої олов'яні казанки, то побачили, що стінки раніше сріблясто-білі, були густо вкриті сірими плямами. Варто було стиснути такий казанок або легенько вдарити по ньому, як він розсипався в порошок. Полярники везли із собою і пальне в банках, запаяних оловом. Але на тріскучому морозі металеві банки раптом «розклеїлися» і все пальне витекло. Експедиція на чолі з її сміливим провідником загинула від холоду в крижаній пустелі Антарктиди.

Тепер ми знаємо, що винуватцем трагічної долі експедиції Скотта було явище алотропії олова. Олово може перебувати в трьох алотропних видозмінах: звичайне — біле (тетрагональне), крихке (ромбічне) — утворюється при температурі вищий 160 °C, та сіре (кубічне). Сіре олово немає нічого спільного з металами — це неметалічна модифікація, що має структуру алмазу. Сіре олово стійке при температурі, нижчій від -13 °C. Найшвидший перехід білого олова в сіре відбувається при -48 °C. І все-таки нерідко біле олово може переохолоджуватися та існувати в такому стані при дуже низьких температурах. Але варто доторкнутися лише крупинці сірого олова до переохолодженого металу, як останній від такого контакту в мить «заражається» і розсипається в порошок. Ось чому це явище образно назвали «олов'яною чумою».

Уранці 21 вересня 1921 року німецьке містечко Людвігcгафген, у якому було споруджено азотно-туковий завод, здригнувся від двох потужних нищівних вибухів… Карл Бош німецький хімік-технолог, почувши громовий гуркіт, що докотився аж до Гейдельберга, відразу примчав на місце катастрофи. Він вперше в світі розробив і втілив у життя промисловий метод синтезу амоніаку NH₃ з азоту повітря. У 1931 році Карл Бош став лауреатом Нобелівської премії з хімії.

Що ж призвело до катастрофи? Літо 1921 року видалося дуже жарким, від чого солі NH₄NO₃ і (NH₄)₂SO₄ на заводському складі злежалися і немов би сплавилися, ставши кам'яним монолітом. Спочатку робітники розбивали його кирками, потім хтось запропонував подрібнювати солі підриванням невеликих вибухових зарядів…

Такою дорогою ціною люди вирвали у природи таємницю, що амонійна селітра є також потужною вибуховою речовиною.